Є у Польщі місця, де час не лише показують, а й плекають та доглядають. Одне з них – Казимирська ратуша у Кракові, на вежі якої з 1620 року працює найстаріший годинник міста. Існують родини, в яких час – не просто одиниця виміру, а справжня родова спадщина. У Кракові живе така династія – Остроги, для них хронометри стали не лише пристрастю, а й справою життя. Усі без винятку – батько, син, дядьки – були причетні до світу, де кожна секунда має значення. Нинішній доглядач годинника Казимирської ратуші, пан Ян Острога, є працівником Етнографічного музею імені Северина Удзелі (Muzeum Etnograficzne im. Seweryna Udzieli). Його ім’я відоме небагатьом, хоча саме він – охоронець серця старовинного механізму, що відмірює час у самому центрі Казімежа, пише krakow1.one.
Голоси часу Кракова
Цікаво, що любов до годинникової справи у цій родині передавалася як родинна реліквія. Пан Ян продовжив справу свого батька Людовіка Остроги, котрий, своєю чергою, перейняв майстерність від діда – мандрівного годинникаря, котрий колись пішки долав десятки кілометрів, щоб купити нові деталі. Дядьки Яна Остроги були дзвонарями – служителями храмового часу, що озвучували вежі не гірше за швейцарські механізми. Ідея створити куранти на годиннику Казимирської ратуші належала Людовіку Острозі. Це був його особистий задум, який він втілив власноруч – і в механіці, і в музиці. Саме цей майстер розробив систему дзвонів, які досі звучать під куполом вежі. Допомагав йому брат – пан Юзеф, музикант із винятковим слухом, який налаштував інструмент на виконання мелодії, яка стала голосом цієї частини Кракова.
Випробування долі
Батько нинішнього доглядача Казимирського годинника пана Яна Остроги, не мав формальної освіти годинникаря. Проте його технічна вправність і любов до точності говорили самі за себе. Людовік Острога, слюсар за фахом, народився у 1909 році, ще за часів, коли Краків належав Австро-Угорщині. З юності захоплювався механікою, працював на відомій львівській фабриці Ромера, яка виготовляла астрономічні навігаційні прилади, що вимагали філігранної точності. Професіоналізм Людовіка високо цінували. Напередодні Другої світової війни він повернувся до Кракова, однак уже невдовзі був вивезений на примусові роботи до Австрії. Там, у чужій країні, й зустрів свою майбутню дружину. Їхні стосунки довелося приховувати, бо тоді любов між поляком і німкенею була не просто забороненою, а смертельно небезпечною. Йому загрожувала страта, їй – концтабір. Вони вижили. Після війни оселилися в Кракові.
На одній із фірм, що спеціалізувалася на реставрації баштових годинників, Людовік познайомився з місцевим колекціонером. Той збирав давні механізми, переважно з монастирів: прості, середньовічні конструкції, створені ще у XIII столітті. Призначені вони були для одного – позначати час молитви. Без розкоші, без надмірностей – лише оберти коліс, які лічили удари тиші. Там також мав справу з годинниковими механізмами, зокрема – з баштовими, подібними до тих, які згодом стали родинною місією.
Майстер, який працював у тіні часу
Після Другої світової війни Людовік Острога влаштувався на роботу до міського транспортного підприємства, щодня він проходив повз Етнографічний музей, на вежі якого вже багато років мовчав неробочий годинник. Згодом звернувся до куратора музею Здіслава Шевчика з пропозицією допомогти з реставрацією. Так народилася ідея не лише полагодити механізм, а й оснастити його курантами – мелодійним елементом, що надав міському простору неповторного характеру. Реалізація задуму розпочалася у 1974 році. Людовік Острога, не маючи офіційного звання інженера, самостійно створив новий механізм і добився того, щоб вежа заговорила голосом дзвонів. Допомагав йому син Ян.
Але, як це часто трапляється з нововведеннями, не всім сподобалася така заміна. Скарги на надмірну гучність не забарилися, і вже наприкінці 1970-х років куранти знову замовкли. Авторитетний скаржник, вочевидь, мав вплив на міську адміністрацію. Лише в 1980-х роках механізм знову ожив. Саме тоді Ян Острога офіційно розпочав свою роботу в музеї, разом із батьком вони взялися за капітальний ремонт годинника. У вежі, що тоді перебувала в аварійному стані, не було навіть вікон. Процес створення курантів забрав два роки. Дзвони відливали на підприємстві Людовіка Зеленевського, знаному більше як виробника котлів, у районі Ґжеґужки. Ще пан Людовік брався за ремонт годинників, які приносили рідні та знайомі, слава про чудового майстра швидко розповсюдилася містом.
Мандрівник у часі
Пан Ян згадав і першого у родині годинникового майстра – діда Анджея. Між 1915 і 1920 роками він був мандрівним годинникарем, ходив селами, долаючи десятки кілометрів – через Ліманову, Новий Сонч, аж до Рожнова, з села Лонкта Дольна до Кракова. Вирушав на світанку, а надвечір уже торгувався за деталі до годинників у крамницях міста. Зворотна дорога тривала ще довше, бо заходив у села, щоб налагодити людям годинники. Його завжди чекали: хтось хотів відремонтувати настінний механізм, хтось – щоб бив голосно, мов грім. Бо у селі життя здебільшого відбувалося надворі – на городах та у садках, тому люди не мали часу бігати до хати, щоб дізнатися, котра година. І пан Анджей дарував таку можливість.
Його любов до механіки не була випадковою. Вона зародилася під впливом іншого годинникаря – знаного у Новому Вишнічу майстра на прізвище Набезахль. Але той не надто тішився появі молодших колег. Особливо, коли йшлося про Анджея. Інструменти та деталі продавав неохоче, бо бачив у ньому конкурента. Тому пан Анджей частіше завертав на годинниковий склад Ісаака Вандерера, де брав потрібні інструменти для ремонту годинників у Кракові.
Звуки віри і мелодія монастиря
Але історія родини Острогів – це не лише годинникарі, а й дзвонарі. Старший Ян Острога, брат батька, був ченцем у найзакритішому монастирі Кракова – камальдулах у Бєлянах. Народжений 5 червня, у той самий день, що й молодший Ян, але на 45 років раніше. Чернець теж був залюблений у хронометри. У монастирі він не тільки лагодив годинники братії, а й опікувався баштовими механізмами – тими, що досі приховані у закритій східній частині монастиря, невидимі для світу. Це прилади XIX століття, їхні удари не для людей, а для Бога.
У дитинстві молодший Ян іноді гостював у дядька, і той показував йому вежу, де висіли дзвони. Малий хлопець чіплявся за товстий канат, і розгойданий дзвін підіймав його високо над землею. Це були не просто дитячі забавки, а ініціація у справу часу. Ще старший Ян був відомий своєю пунктуальністю, у монастирі казали, що його дзвін – точніший за будь-який годинник. З вежі, де той служив, відкривався краєвид на пів краю. Але він дивився не на обрій, а у хід стрілки, що поволі міряла вічність.
Таємниці досвідченого майстра
Сучасний доглядач годинника Казимирської ратуші у Кракові зазначив, що головною якістю годинникаря завжди була й залишається терплячість. Ремонт не проходить без проблем, трапляються моменти, коли годинник, який довго лагодили, раптом зупиняється. Замість того, щоб одразу відмовитися від механізму, доводиться знову знімати його зі стіни, розбирати й шукати причину несправності, іноді неодноразово повторюючи цей процес. А ще успіх залежить від дрібної моторики рук, якісних інструментів та щирої любові до справи. Саме ці складники забезпечують перемогу над несправностями, дарують годинникам друге життя. Пан Ян, як і батько, береться лагодити механізми. І хоча у Кракові є майстерні, де гарантують авторизований ремонт годинників “festina”, “tissot” чи “casio”, у майстра Остроги клієнтів вистачає.
Годинникар зізнався, що не відмовився б від подорожі у часі у рік, коли годинник вперше з’явився на ратуші. Адже тоді можна було б побачити його роботу на самому початку, дізнатися невідомі таємниці механізму. Єдине, за чим шкодував у розмові з журналістами пан Ян, що син не виявив цікавості до годинникарства. Але ще покладав сподівання на малого онука. Адже родинна справа не має зникнути, це для пана Острога вже справа честі. Однак і силувати теж не можна, прагнення має бути щирим, бо годинники не вибачають байдужості та нелюбові. Та хай там як, у цього старовинного механізму завжди буде свій зберігач часу. Бо так вимагає не лише традиція, а й саме серце годинника Казимирської ратуші.