Науково-технічний прогрес не стоїть на місці, поступово витісняючи робочу силу у бік нових пристроїв, механізмів та комп’ютерних програм. Переваги промислової революції очевидні, проте потрібно не забувати й про зворотний бік медалі: вона призводить не лише до появи нових спеціальностей, а й до ліквідації старих. У матеріалі сайту krakow1.one пропонуємо розглянути ТОП-7 професій, які колись у королівській столиці Польщі мали активний попит, а тепер або безслідно зникли, або перебувають на межі вимирання.
Бондар
У середньовічному Кракові це ремесло вважалося одним із найскладніших і найбільш високооплачуваних. Виробництво якісної бочки та інших ємностей з дерева вимагало від майстра серйозної підготовки та вмілого використання інструментів. Молодому юнакові, який наважився пізнати секрети бондарної спрaви, потрібно було готуватися до кількох років кропіткого навчання. На окрему увагу заслуговує той факт, що вкрай рідко за таку роботу бралися дівчата, бо ремесло вимагало великої сили.
У середньовіччі бондар завжди був засипаний замовленнями на кілька місяців наперед. Адже у кожного мешканця Кракова в той період були в будинку бочки для зберігання огірків, квашеної капусти та грибів, а в льоху – дерев’яні ємності з вином чи бренді. До речі, на виготовлення якісної дубової бочки йшло від кількох днів до кількох тижнів.
Дубильник
Не менш тривалим та трудомістким був процес дублення шкур. Як правило, шкіряні майстерні розташовувалися в найбільш ізольованих частинах Кракова, обов’язково біля водойми. Шкури промивали, очищалися від залишків шерсті за допомогою спеціальних інструментів, вичищали в золі, гашеному вапні або розчині солі. Щоб досягти необхідної м’якості та еластичності, матеріал також замочували у воді з домішкою дубової кори.
У XIII столітті існувало ціле село дубильників під назвою Дембники, де місцеве населення займалося обвалом шкур. Тепер ця територія є одним із районів Кракова.
Соледобувач
Ще в ранньому середньовіччі на околицях Кракова, Велічки та Бохні було виявлено великі поклади солі, що сприяло появі шахт із видобутку цієї речовини. Процес одержання кристалів проходив шляхом нагрівання розсолу, внаслідок чого вода випаровувалась, а сіль осідала у посудині. Потім кристалізована сіль висушувалась і виходив готовий продукт.
Видобуток солі був важкою та небезпечною роботою. Процес проводили рубальними машинами, роторами, катками та візками. Для підйому породи на поверхню використовували спеціальні канатні вали. Зрозуміло, ніякої механіки не було й близько – все проводилося виключно за допомогою людської сили.
Варто зазначити, що сольові копальні в Кракові та околицях були в монополії короля Казимира III. Сольовий видобуток і подальша його реалізація становила третину доходів міської скарбниці, завдяки чому місто мало можливість будуватися та розвиватися. Крім того, завдяки шахтам постійну та високооплачувану роботу мали близько 300 тисяч мешканців Кракова.
Епоха солевидобувачів в околицях Кракова тривала сім століть, пішовши на спад лише наприкінці XX сторіччя. Причиною цьому став обвал цін на продукт, за рахунок чого експлуатувати шахти стало економічно невигідно. Втім, конкретно копам у Величці пощастило – їм знайшли інше застосування. Тепер це привабливий туристичний магніт, де регулярно проводять екскурсії для мандрівників.
Візник
Ще в період середньовіччя робота візника була настільки звичайним явищем, як зараз таксист або водій автобуса. Це були вправні конюхи, які вміли правильно доглядати за конем, утримувати в чистоті та технічній справності візок, а також у конкурентному середовищі вміло знаходити пасажирів для перевезень або доставки вантажів за адресами.
Важливою рисою професійного візника було не тільки гарне знання місцевості (ні про які карти автомобільних доріг та Google-maps у той період не могло бути й мови), а й чудовими співрозмовниками. За період поїздки візник міг розповісти пасажиру актуальні міські новини, останні чутки та плітки, ціни на ринку та багато іншого.
Особливо статусна категорія візників називалася ямщиками. Це були аналоги водіїв міжміських маршрутів. Так, пасажир, який прибув на залізничний вокзал Кракова, міг домовитися з ямником про тривалу поїздку в комфортабельній кареті. У середньому така подорож могла тривати кілька днів (втім, і коштувала недешево).
Професія протрималася на плаву до початку XX століття, після чого візників та ямників витіснили «залізні коні»: автомобілі, автобуси, трамваї та тролейбуси.
Гончар
Ще одна з категорій професій, які перестали мати попит, оскільки ручне виробництво гончарних виробів та предметів побуту витіснила фабрикація. На сьогоднішній день у Кракові ще можна зустріти гончарні майстерні, проте вироби ручної роботи зараз мають скоріше декоративну цінність, ніж побутову. Та й купівля фабричного посуду коштує набагато дешевше, ніж чашки, тарілки, вази та інші вироби, виконані в гончарній майстерні.
Трубочист
Цими забрудненими сажею, чорними, як ніч чоловіками було прийнято лякати дітей, які не хотіли їсти або погано поводилися. Сама по собі робота сажотрусу була досить таємничим і загадковим процесом: чоловік, заручившись спеціальним пристосуванням, залазив у пічний отвір й пропадав там на кілька годин. А потім повертався – в такому вигляді, наче йому довелось побувати в самому пеклі.
Чищення пічних, камінних та вентиляційних труб – робота не тільки життєво важлива, а й неймовірно складна. До того ж, за подібне ремесло могли братися лише субтильні та худорляві чоловіки або зовсім юні хлопчики, які могли пролізти у досить вузький отвір труби, прочистити її, а потім (не застрягши) вилізти назад. Безумовно, така небезпечна робота не могла не обрости різними страшилками та байками, як хтось із трубочистів застряг у трубі, і його останки досі спочивають у пічному проході. Втім, такі розповіді не є безпідставними і мають конкретні випадки в історії.
Варто зазначити, що професія сажотруса в Кракові не зникла безвісти. Оскільки чимало будинків у королівській столиці Польщі продовжують функціонувати на пічному опаленні, час від часу їх власники забов’язані користуються подібним сервісом. Правда, трубочистам більше не треба залазити в пічний отвір – всю роботу виконує спеціальне обладнання.
Ліхтарник
До появи електричних ламп, які освітлюють нічні вулиці міста, було прийнято використовувати пальники та смолоскипи. У зв’язку з цим у Кракові, як і в більшості інших великих населених пунктах, існувала професія ліхтарника. На цю посаду часто-густо запрошувалися чоловіки, які могли працювати і вночі, і вдень. У темний час доби завдання такого працівника полягало в обході вулиці та підтримці всіх ліхтарів у функціональному стані. Якщо було потрібно, ліхтарник зобов’язувався поправляти гніт або підливати в пальник олію.
Не обходилося і без крадіжок, оскільки охочих прибрати до рук дармову лампу було достатньо. Щоб припинити ці дії, ліхтарники додавали в олію скипидар.
Актуальність цієї роботи пішла на спад на початку ХХ століття. Спочатку електричні ліхтарі, як і раніше, доводилося включати вручну, але згодом ввели автоматичний режим вуличного освітлення. З того часу престижна і високооплачувана професія стала історією.
